До 150-річчя геніальної української поетеси, перекладачки та письменниці Лесі Українки залишилися лічені дні. 25 лютого на світ з’явилася сильна, талановита, незламна, але заразом тендітна і романтична Лариcа Петрівна Косач. Легендарна поетка залишила нам у спадок не лише неймовірну кількість творчих шедеврів, а й спогад про неї як жінку, представницю української інтелігенції, яка завжди відстоювала свою думку, вражала прогресивними принципами і любов’ю до своєї Батьківщини.
Доречі, протягом 2021 року під егідою Міністерства культури і інформаційної політики та Державного агентства України з питань мистецтв та мистецької освіти відбудеться серія заходів з нагоди 150-річного ювілею Лесі Українки. Святкування почнеться із масштабного мистецького проєкту «Леся Українка: 150 імен» в Українському домі, який триватиме з 25 лютого до 8 березня.
Як і кожному з нас, допомагав Лесі відстоювати свою позицію у суспільстві, а також виражати свою індивідуальність, її зовнішній вигляд. Хоча поетеса не була затятою модницею і світською левицею, вона добре зналася на тогочасних трендах і навіть створювала власні. Для того щоб глибше проаналізувати образи Лесі Українки і розібратися, якою була мода її часу, розгляньмо світлини поетеси.
Почнімо з того, що життя мисткині припало на злам століть. Наприкінці 19 – на початку 20 століття у моді все ще залишалася довжина максі та корсети. У минуле помалу відходив кринолін — жорстка металева структура, призначена для надання спідниці необхідної форми. Вже пізніше, у 1908 році законодавець тогочасної моди, французький модельєр-реформатор Поль Пуаре запропонує жінкам носити вільні ніжні сукні й остаточно відмовитися від незручних корсетів.
Загалом стиль Лесі Українки можна охарактеризувати трьома словами: мінімалізм, романтика, патріотизм. Поетеса, як й інші жительки міста, носила типовий для того часу загальноєвропейський одяг. На великій кількості світлин, які, на щастя, збереглися до нашого часу, бачимо її у романтичних блузах із кокетливими рукавами-ліхтариками, стриманих довгих спідницях прямого крою та жакетах.
Знов весна і знов надії
В серці хворім оживають,
Знов мене колишуть мрії,
Сни про щастя навівають.
Весна красна! любі мрії!
Сни мої щасливі!
Я люблю вас, хоч і знаю,
Що ви всі зрадливі…
(із віршу «Знов весна і знов надії…»)
Із прикрасами Леся була обережна: їй не потрібне було пір’я у волоссі або бантики на сукні, щоб залишатися у центрі уваги. Тому поетеса робила ставку на мінімалізм: мереживних рукавичок, лаконічного капелюшка та брошки було достатньо.
Українська письменниця й перекладачка Оксана Старицька-Стешенко згадує Лесю Українку так: «Леся… завжди була у центрі уваги. Коли вона пережила операцію, то носила мітенку на лівій руці (щоб приховати прооперовану руку, яка була вражена туберкульозом — прим. ред.) і ходила з палицею. Достатньо було їй чимось загорітися, вона ставала неймовірно привабливою. У Лесі були прекрасні сірі очі, вони випромінювали таку силу ясного розуму, що все обличчя сяяло внутрішньою красою».
Варто зауважити, що поетеса надавала перевагу спідницям, блузам і сорочкам замість суконь. У її час феміністичний рух набирав обертів, і чимало жінок відстоювали своє право на власну думку і можливість її висловлювати у соціумі так, як це роблять чоловіки. Щоб бути більш активними у суспільстві, їм потрібен був зручніший одяг, ніж корсет і кринолін. Саме тому все частіше жінки відмовлялися від суконь. І наша Леся, творчість якої просякнута духом фемінізму, діяла так само.
Ні! Я жива, я буду вічно жити,
Я в серці маю те, що не вмирає.
(із «Лісової пісні»)
Дозволити собі трохи більше Леся Українка могла, наряджаючись для фотосесії або до свят. Річ у тому, що в епоху модернізму фотографія була особливою розвагою, бо лише входила у життя містян. Тому на багатьох світлинах родина Косачів має настільки святковий вигляд. У юні роки Леся піддавалася віянням моди і могла позувати у вінку, зі стрічками у волоссі або квітами.
Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.
Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крає.
(із віршу «Конвалія»)
Та найголовнішим у стилі Лесі Українки була вишиванка. Хоча тоді народний одяг не був повсякденним для жителів міста (переважно його носили селяни), сімейство Косачів завжди його популяризувало для демонстрації свого українства. Так робили й інші представники української інтелігенції. Із нагоди урочистих подій або, знову ж таки, фотосесій вони вбиралися в національний одяг із ніг до голови.
Українська вишита сорочка несе в собі найдавнішу інформацію про розвиток нашого народу. У другій половині 19 — на початку 20 століття домінували жіночі сорочки, виконані у техніці лічильної гладі. На деяких світлинах Лариси Петрівни та її родичів можна помітити довгі вишиванки, оздоблені лиштвою вздовж краю виробу. Таким чином, у ті часи вишиванки стали мостом, який з’єднав, з одного боку, українську інтелігенцію і селянство, а з іншого — європейські й українські соціокультурні манери.
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені все одно.
(із віршу «Надія»)
Звісно, така любов Лесі до всього українського пов’язана не лише з тогочасною модою, а і її поглядами. Змалечку дівчина вміла вишивати, захоплювалася українськими узорами так, як і її мама, Олена Пчілка. Можна сміливо сказати, що свого часу Олена усталила моду на народні українські строї. Оселившись із чоловіком та дітьми на Волині, вона почала ентузіастично збирати фольклор — цього навчила й Лесю.
Пізніше поетеса самостійно почала колекціонувати українські орнаменти, тканини і писанки. Вона стала освіченою етнографинею, яка добре зналася на народному вбранні, зокрема волинському. Так, у її драмі-феєрії “Лісова пісня” ми зустрічаємо цікаві деталі з побуту й одягу наших предків, проймаємось їхньою психологією та віруваннями.
Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови.
(із «Лісової пісні»)