Ви знаєте TAYANNA як співачку, що вже встигла зарекомендувити себе як одну з найперспективніших музикантів українського шоу-бізнесу. Ми любимо її за пісні у фіналі Євробачення та за «Фантастичну жінку», що стала гімном підтримки для багатьох жінок України.

З приводу виходу нового відео альбому «Жіноча сила», який зайняв перших п’ять місць підряд в Top Video Chart Apple Music Україна, Tayanna поділилася з BESTIN.UA відвертими історіями про свій шлях артистки та власні сумніви, розказала про те, як створювалася нова платівка, та про стереотипи соціуму, які ледве не зруйнували її внутрішне «Я».

 

 

— Що тебе найбільше дратує в інтерв’ю?

— Чесно тобі скажу, коли ставлять одні й ті самі запитання. Як ти пишеш пісні? Що тебе надихає? Хто твій конкурент? Тобто шаблонні запитання. Я завжди дивуюся журналісту, який, по-перше, приходить непідготовлений, не дуже знає, хто я, і ставить такі запитання, які були актуальні років десять тому або взагалі ніколи. Суперхіт — це: «Розкажіть, будь ласка, про що ваша пісня». Але ж я пишу пісні зі словами, з тексту можна зрозуміти, про що. А взагалі, краще збирати відгуки від людей — виявляється, що для кожного пісня сприймається по-різному, кожен ловить у ній свій зміст. Тому я ніколи не розповідаю, у чому суть.

 

— Зараз буде таке питання, трохи банальне, але актуальне, і сподіваюся, у найближчому майбутньому воно не повториться. Як на тебе вплинув карантин? До речі, коли запитую у музикантів, усі кажуть: «Боже, це найкращий період мого життя!»

— Це теж найкращий період мого життя. По-перше, я багато часу проводила з сином. Це для мене був просто порятунок, тому що я почала себе звинувачувати в тому, що я погана мама, мало бачуся з ним, що він погано вчиться у школі або вередує і не слухає мене. Ніби все це через мене — я ж постійно працюю і бачу його тільки вночі. Я почала себе за це «їсти», і навіть були моменти, коли я себе ненавиділа за це й думала звернутися до психолога. Потім читала книжки та зрозуміла, що це ок, що так у всіх. Ми з ним готували разом, гуляли, багато читали, робили уроки. Я почала багато цікавитись акупунктурою, їздила на різні семінари, ретрити. Це був такий час, коли можна було розвантажитися, зупинитися, поглянути на себе з іншого боку, зрозуміти, де твої пробіли, почати їх заповнювати, чистити те, що не потрібно. Нове коло спілкування, нові знайомства, це теж мене надихало. Книжки також, бо я дуже люблю читати, але знаєш, коли ти змучений їдеш в автобусі, який трясеться, це не дуже зручно, а от удома — прекрасно.

 

— Скажи, який тепер із цього зробити висновок? Ти як артист працювала, працювала, зйомки, виступи, пісні, а тут у тебе з’явився момент, коли ти зрозуміла, як класно просто жити розміреним життям. Але настане час, коли знову доведеться повернутися в робочий режим. Ти будеш знаходити цей баланс? Тобто чи подумала ти: «Ага, все, я не хочу бути в постійному русі»?

— Так, я хочу знайти цю золоту середину. Бо для себе прийняла рішення, що стовідсотково, коли повернеться концертна діяльність і буде багато роботи, я все одно буду знаходити хоча б кілька днів, коли буду просто збирати валізу, казати, що мене немає, вимикати телефон і їхати в Карпати або кудись за місто з сином, де ми будемо просто відпочивати. Навіть книжку не читати, можна просто валятися.

— Зараз якраз погода дуже підходить для цього.

— Так, я люблю дощ із грозою, такі пограничні умови — або коли дуже спекотно, або коли дуже холодно. Якщо дощ, то вже справжній.

 

 

— Розкажи, що тобі найбільше подобається в самій собі? Що такого, щоб ти побачила себе з боку і подумала: «Вау, я хочу з нею дружити»?

— Я дружелюбна, прикольна, зі мною цікаво поспілкуватися на різні теми, тому що я Терези і я вмію підтримувати діалог. Може навіть, якщо я не знаю досконало якусь тему, наприклад, тему медицини, я все одно буду сидіти й щось там розказувати, тому що мене вона цікавить. Я вмію підтримувати людей, я легка на підйом і люблю подорожувати. І всі подружки, які знають це, можуть мені подзвонити та сказати: «Завтра летимо». І я скажу: «О, окей, я готова».

 

— А в чому ти сумніваєшся як людина і як музикант?

— Та багато в чому, я взагалі ходячий сумнів.

 

— Наприклад? У мене буває таке: «Чи правильно я роблю те, що я роблю зараз?»

— Так. Це запитання життя взагалі, чи правильно я зробила, що стала артисткою, співачкою, чи на правильному я шляху. Тому що насправді це так важко. Ніби здається, що ти стільки всього зробив, стільки класних пісень випустив, а тебе не оцінили так, як ти б хотів. Здається, що якби цю пісню заспівав інший артист, то він уже давно був би популярніший. Є дуже багато різних думок, які мене, чесно кажучи, вбивають. Наприклад, сумніви, що я викладаюся не на всі 100, щодо вибору кар’єри, а щодо життя — чи вмію я насправді будувати стосунки з чоловіками, тому що вони в мене не складаються, чи, можливо, я ще просто не знайшла свого. А потім сидиш, думаєш, блін, тобі ж 36 років, вже б давно могла знайти свого.

 

— Ну, а хто сказав, що в певному віці ти вже нікого не знайдеш або повинна бути з трьома дітьми?

— Це, як кажуть, негативні переконання, от як в дитинстві тобі повторювали. Мені й досі мама дзвонить і каже: «Ну що, коли вже? Тобі ж 36». Знаєш, я деколи себе ловлю на думці, що мені так класно одній у даний період часу. То чому я не можу цим насолоджуватись, а постійно маю думати про те, що в мене мусить бути хтось? А може, я цьому комусь не готова зараз віддати свою енергію чи побудувати з ним стосунки? Можливо, я готуюся до цього або, навпаки, відпочиваю від минулих стосунків.

 

— Так, це ілюзія про те, що «я повинна бути щасливою, коли у мене буде чоловік, Porsche Cayenne і платинові альбоми»…

— А я от сиджу і думаю, я така щаслива, в мене так все класно, хоча в мене квартира 52 м², маленька, але я там почуваюся щасливою. В мене син, ми щось із ним робимо разом, ходимо гуляти, і я не розумію, навіщо постійно заморочуватися про те, що в мене немає того і цього, а мені вже 36. Ну то й що? А може, воно мені буде потрібно в 50, 60 або це тільки початок мого шляху. Це такі думки, життєві, мені здається, вони до багатьох приходять, і до жінок, і до чоловіків. Це просто соціум так впливає, вібрації розуму інших людей, ми ж зчитуємо інформацію.

 

 

— Музикант, по-твоєму, це все-таки покликання чи професія? Чи можна людину з голосом зробити класним музикантом або потрібно присвятити цьому все життя? Ось ти знала, що будеш музикантом?

— Чесно кажучи, в мене було два шляхи. Я думала, що буду медиком, бо мені дуже подобалося лікувати людей, та й подобається ця тема до сьогоднішнього дня: розбиратися, хто чим хворий, і давати якісь поради. А співала я з 6 років, усюди, де можна було. Коли дивилася телевізор, думала, чого я не там, я ж теж так можу. Мені хотілося завжди брати участь у конкурсах, передачах. Все ж таки я вибрала музику, але не знаю, чи це моє покликання, чи ні, я ще не зрозуміла. Але те, що я не можу без музики, це точно. Можливо, якби я займалася медициною, то теж не могла б без неї. Я взагалі вважаю, що у людини в житті може бути декілька покликань. Не може бути такого, що 100 років ти живеш і крокуєш тільки одним шляхом, і тільки однією професією займаєшся. Люди змінюються, змінюється психіка, ментальність, ставлення до життя, змінюється світ, і ти разом із ним. Як ти можеш триматися однієї професії? Навколо стільки всього цікавого, що ти сидиш і думаєш: «Боже, чому ж я це ще не спробував». Але музикант — це точно покликання, тому що змусити себе займатися музикою — я не знаю, ким це треба бути, це ж досить важка професія. І не всі розуміють, що це може бути виснажлива і неприбуткова деколи справа. Слід прислухатися до себе і спитати, чи дійсно це те, чого я хочу. Багатьом музикантам, до речі, «надумані артисти» заважають, тому що вони приходять, своїми картинками та кліпами заповнюють музичну сферу, ефіри, екрани, і потім справжні музиканти намагаються якось перетягнути на себе увагу. Тому це така професія на межі — ти завжди ніби на лезі ножа.

 

 

— А у тебе є відчуття, що сьогоднішня музика — електронна, хіп-хоп, поп, та будь-яка — менш якісна, ніж та, яка була на початку нульових або у 90-х? Ти проводиш якісь паралелі? Зараз дуже багато можливостей, щоб, навіть сидячи у ванній, записати пісню, випустити її і все. Чи є відчуття, що музика стає конвеєрною?

 

— Таке відчуття є, якщо проаналізувати й задуматися над цим. Я дивилася фільм про ABBA і читала про них книжку, як вони взагалі створювали музику. Боже, це ж вони одну пісню писали 2–3 місяці, записували музикантів окремо. Ми коли працювали з Віталіком Телезіним над альбомом, було так само, він також пише пісню по 2 місяці. Я його спочатку ненавиділа за це, нагадувала, що у нас час обмежений. А він каже: «Ну, це ж музика». Я тоді переоцінила насправді матеріал, пісні й фонограми, і весь шоу-бізнес, і зрозуміла, що якщо ти дійсно робиш музику якісно, класно і заморочуєшся над нею, то вона потребує часу, але вона і буде жити довше. І ти коли вмикатимеш альбом, створений 2012 року, він буде звучати круто навіть 2025-го, тому що там усе живе, прописане, а живі інструменти ніколи не втрачають своєї сили, могутності, енергетики й сучасності. 

 

Ми досі слухаємо Еллу Фіцджеральд і «тащимося», а це було створено у 1960-ті. Слухаємо Queen і взагалі плачемо, ця музика не втрачає сучасності. Це, звісно, важкий процес і дуже дорогий. Якщо писати музику по-справжньому, робити процес творчим, віддаватися йому, шукати. Ось я зараз пишу пісню про Україну, наприклад. Я гуляла Львовом і просто почула, як чоловік грає на флейті. Я завмерла і так стояла хвилин 15, взяла у нього контакти й тепер хочу його записати у свою композицію. І мені це так подобається. Хочу також записати бандуриста, але щоб це було не в аутентичному звучанні, а обробити матеріал на сучасний лад. Щоб ця музика звучала класно, але там буде ще енергетика інших людей, живого інструменту. Звісно, така музика не є швидкою, не є суперактуальною, тому що сьогодні, на жаль чи на щастя, є багато модних пісень, які роблять конвеєром, швидко, для того, аби заробити гроші. Але я не знаю, для чого ця музика робиться, для якої культури, тому що багато артистів, не буду називати імена, сьогодні випускають музику, яка, на мій погляд, руйнує культуру. От я слухаю те, що сприймає мій син, якому 8 років, і не можу зрозуміти, навіщо це. Я знаю, що це нав’язали йому діти у школі, які дивляться YouTube, TikTok, і розумію, що дитина деградує. Ми в дитинстві чули композиції зі словами, що мають зміст, а сьогодні вони що слухають? «Кадилак» якийсь там, «делай деньги, делай деньги». Ми зараз не створюємо культуру, не відкриваємо будинки культури в селах, де люди можуть приходити й розвиватися, а навпаки, робимо так, що справжня музика стає субкультурою.

 

— Взагалі, складно виховати смак. Але згоден, якщо навколо тебе люди цікаві, класні, щось роблять, чимось цікавляться, ви обговорюєте якісь гучні проєкти й речі, які надихають, то звісно, в тебе буде правильний культурний референс. 

— Треба таке суспільство розвивати більше, а не ховатися.Та от мене питають, що ти слухаєш зараз, останнім часом, яку музику? І я розумію, що не можу сказати. Я просто захожу в iTunes і не знаю, що мені слухати. Там стільки всього, щоб знайти якийсь альбом для себе, якогось цікавого виконавця, треба витратити день, і доки я все не переслухаю, а у мене немає цього часу. Тому я дзвоню до знайомих, питаю у них, що вони слухають, і прошу поради.

 

— Давай кілька слів про новий альбом. Але розкажи мені про нього не так, наче в пресрелізі, а від себе.

— Знаєш, коли я пишу пісні, я не думаю, що це будуть альбомні треки. Я не думаю ніколи над альбомом. Є артисти, які в один момент розуміють, все, я починаю роботу над альбомом і він має вийти у такий-то час. В мене немає ніколи ніяких дедлайнів, і Алан про це знає, він навіть зі мною це не обговорює. Тому що в нас були якісь спроби написати пісню, наприклад, за 2 місяці, але коли мені кажуть, що треба написати композицію, у мене вмикається якийсь тригер і я не можу цього зробити, ніби спеціально: я не роблю те, що мені кажуть, а маю іти від свого внутрішнього бажання. Я просто почала писати новий матеріал.

 

Одній пісні — «Вийди на світло» — вже десь роки зо два, і вона чекала свого часу. Там не було приспіву, були куплети, були слова, та не подобалася мелодія. І я довго її мучила, напевно, в неї версій 20 є. Це одна з улюблених моїх пісень, тому що це такий крик душі, коли тебе вже все задовбало, коли ти замахався показувати людям, що ти робиш і як ти живеш, і собі так само. І слова просто вилилися назовні. Вона про фальш, про зраду, штучні посмішки, про те, що, коли ти заблукаєш, поряд усе одно є людина, яка може тобі допомогти, взяти тебе за руку і витягнути на світло. Насправді ми ж зараз живемо в такому столітті, коли у багатьох людей немає часу просто зупинитись і подумати, хто я, що я роблю і де я живу. Я деколи їжджу у машині й намагаюся фіксувати такі моменти. Можливо, цей текст десь трошки агресивний, неприємний людям, але мені здається, що, може, вона тригирне когось і змусить зробити для себе якісь висновки. 

 

 

Пісню «Жіноча сила» я написала після поїздки в кемп до Алли Клименко, і взагалі після знайомства з нею і багатьма дівчатами з її оточення, які мене надихають. Я зрозуміла, що мені треба написати таку композицію. Причому я ходила і в голові постійно крутився оцей лейтмотив і фраза: «Жіноча сила дає тобі крила…» Алан ще з мене сміявся, каже, ой, це щось таке буде схоже на «Фантастичну жінку». Якось я попросила дівчат написати мені фрази, які для них є зображенням жіночої сили, розказати про їхні відчуття. Вони мені дали список. Я зазвичай просто ходжу з диктофоном, мені приходять на думку якісь там фразочки, мелодії, і я поступово складаю пісню, як пазл. Деколи я просто сідаю і починаю грати пісню одразу, хоча у мене немає музичної освіти — 2 класи фортепіано — роблю це, як можу. Так сталося і з композицією «Жіноча сила», я її зіграла якось в один момент з музикою, зі словами. Її я написала, дійсно відчуваючи натхнення. Мене так надихнули історії жінок, нестримна, невпинна енергія щось робити, кудись іти, розвиватися. 

Пісня «100 днів» була створена якраз під карантин. Причому я її писала в поїзді — я з собою завжди вожу міні синтезатор, маленький, на дві октави. Був класний стан, ми їхали після концерту. Мені хотілося підкреслити карантинні реалії, що люди не бачаться, подовгу не можуть обійнятися (у деяких моїх подруг чоловіки живуть в інших країнах, і вони реально не могли зустрітися по пів року), але зробити це з гумором, не зовсім «грусть-грусть».

Суперпісню «Плачу і сміюся» мені подарував геніальний автор багатьох хітів Сергій Підкаура. Він написав, каже, дивись, у мене є пісня, вона абсолютно твоя. Взагалі я дуже скептично ставлюся до чужих пісень, бо для мене музика — дуже інтимна річ, і я завжди виконую лише свої композиції. Але цього разу з перших секунд в мене пішли мурашки. Я послухала її раз, другий, розумію, що мелодія запам’ятовується і слова класні. Відправила Алану, і він підтвердив моє відчуття. Я вдячна авторові, що в цій пісні він почув саме мене, він як ніхто інший відчув мій стан душі на той момент. Що ж до продакшену, то його ми вже робили разом з хлопцями з Ikseymusic, які дуже тонко відчули настрій самого матеріалу. 

У процесі створення усіх пісень, які ми робили у Віталіка Телезіна, крім «Плачу і сміюся», я брала участь на етапі аранжування (у нього нова фішка, він викликає до себе музикантів, щоб вони були частиною процесу, щось придумували). Дуже дієвий підхід. До речі, ми з ним не вперше співпрацюємо, попередній альбом Віталій теж продюсував.  І хочу сказати, що це саме той музичний продюсер, якому я повністю можу довірити свої пісні! Дуже йому вдячна. Тому я пишаюся цією платівкою. 

Тепер мені не буде соромно за якусь там пісню, тому що бувало таке, коли записуєш матеріал і щось десь недороблено, але вона вже тобі так набридла. А тут я не думала ні про що, мені все одно, що люди скажуть, це крутий альбом, і все. Я думаю, що вони його зрозуміють і полюблять так само, як і я.

 

— А як ти до критики ставишся? Ось ти на чому більше фокусуєшся — коли тебе хвалять або коли критикують?

— Знаєш, раніше я на критику більше звертала увагу. Я ж взагалі раціональний песиміст — те, що ти бачиш, це вже зміни, робота над собою. У дитинстві я завжди була позитивною, але є ж ще сім’я, друзі, соціум, невміння батьків спілкуватися з дітьми. Комплекси накладаються один на інший, і ти поступово перетворюєшся на того, ким не є насправді. От я була таким продуктом соціуму, який називається песимістичний реаліст. Яка казала, ну і що ця пісня, хто її буде слухати, кому вона потрібна, що це за аранжування? Нема концертів? Звісно, це тому, що я нікому не потрібна. Що, я артист? Я не артист. Тобто я сама себе отак вбивала, з’їдала такими думками. Потім почала працювати над собою і думаю, стоп, секундочку, де людина, яка взагалі це сказала? Моє життя — це моє життя. Я колись почула таку фразу від маминої знайомої: «Дивись, люди поговорять-поговорять і забудуть, а тобі з цим жити далі».

— Причому в нинішній час вони забувають про це протягом 15 хвилин.

— Ця фраза мене так зачепила, я думаю, дійсно, а чого це я живу для людей? Думаю, що вони скажуть, читаю ці коментарі, навіщо? Я ж живу для себе, я хочу свій світ розвивати. А якщо я розвину свій крутий світ, то до мене потягнуться такі ж люди, як я, і ми будемо так множитися.

 

 

 

— А ким хоче стати син?

— Боже, ким він тільки не хоче стати. Спочатку хотів бути айтішником, бо вони непогано заробляють, потім блогером, бо він дивиться YouTube, TikTok, фанатіє від якихось блогерів. Зараз ще цікавиться кораблями, в нього є книжки, дивиться про кораблі відео. Він знає про «Титанік» усе, про «Конкордія» й інші великіі, які тонули, не тонули, що в них особливого, що з ними там відбувається. Це мені подобається.

 

— А чого тебе навчає твій син?

— Легкості. Я інколи кажу, от ти взяв кросівки й порвав. А він: «Так купимо нові». А я вже на його місці б страждала і корила себе за те, що порвала улюблені кросівки — я ж прив’язуюся до речей. Вчуся у нього безумовної любові. От вони такі справжні, не вміють обманювати. Він якщо любить — він любить, якщо щось йому не подобається — ти його не затягнеш під палкою. Я деколи по ньому бачу, які люди. Я коли з ним приходжу в компанію якусь, я дивлюся, з ким він спілкується, до кого він тягнеться, а кому навіть руку не дає і дивиться в інший бік. Я розумію, що він індикатор, як лакмусовий папірець. Я дуже до нього прислухаюся й інколи питаю в нього, як тобі ця людина, а оця.

 

— Ти почуваєшся зараз щасливою? 

— Я багато разів думала про те, що таке щастя. Ну справді, як його можна описати, відчути. І я для себе зрозуміла одну штуку, що, коли мені класно і в голову не приходять дурні думки, коли я і мій син живі та здорові, у мене є що їсти і є робота, і нічого такого поганого не трапляється у моєму житті — це щастя. Які вже його градації, я не знаю, я ніколи його не порівнювала, тому не знаю, чи є абсолютне щастя.

Я перестала гнатися за щастям — от мені буде класно, коли буде те і те, а чому мені зараз не може бути класно? Треба постійно направляти себе на якусь таку правильну дорогу, позитивну, повертати себе в реальність, тому що ми зазвичай живемо в якихось думках про майбутнє або про минуле, а чому ти не живеш зараз? Я можу вийти у двір і просто 5 хвилин стояти, дивитися на озеро, і мені так приємно, дивлюся, як вітер робить кола на воді, на пожовкле березове листя, що кружляє і падає на воду, як маленькі кораблики. Згадую, як ми їх робили в дитинстві, протикаючи паличками, і все, відчуваю цінність моменту, повертаюся в реальність.

Розумієш, у кожного з нас багато страхів щодо майбутнього, що я буду робити потім, якщо в мене не буде грошей, карантин, концертів немає і так далі, і думаю, нащо я себе мучу цими думками, якщо я можу себе, навпаки, наповнювати думками про те, що все буде класно, все буде добре, знайду нову роботу, будуть концерти, все налагодиться. Я себе якось зараз на це перевчаю.

От так я зараз живу, і мені здається, я на правильному шляху, принаймні це краще, ніж «песимістичний реаліст».