Валентина Морозова про українських жінок і майбутню виставку в Мадриді

13 січня в Мадриді відкриється масштабна виставка Retratos de Fortaleza (Портрети Сили) про українських жінок, про їх долі і про їх шлях в умовах війни. Валентина Морозова теж українка, успішна продюсерка, бізнесвумен, телеведуча і філантроп, в 2022 вона заснувала в Іспанії благодійний фонд Ukrainian Lives (Українські життя), проте вже 10 років (з 2014 року) активно допомогає Україні, залишаючись прикладом про принципи, про повагу і любов до своєї країни.

Вже за місяць у Мадриді відбудеться масштабна виставка про українських жінок. Що саме ви хочете розповісти і кому?

Маємо кілька цілей. По-перше, нагадати, що війна триває, адже у Європі, на жаль, з часом новини про Україну почали відходити на другий план. Люди втомлюються від негативних новин і звикають до шокуючих кадрів. По-друге, ми хочемо розповісти про наших незламних українських жінок, які тримають на своїх плечах військовий, економічний, волонтерський та інформаційний фронти. Дуже багато уваги приділяється зброї та політикам, але саме про жінок говорять мало. Наприклад, тут, в Іспанії, майже ніхто не знає, що українська армія має у своєму складі 70 тисяч жінок — це другий показник у світі!

Хто стали героїнями цієї виставки. Чому саме ці жінки?

Ми обрали 22 героїні абсолютно різного віку, професій та життєвих обставин, щоб показати, що війна торкнулася всіх. Наприклад, з одного боку, ми зафільмували Катерину Хіменко — біженку, яка, перебуваючи на третьому місяці вагітності, разом із 7 дітьми рятувала свою родину від війни. З іншого боку, ми розкажемо історію Каті Сільченко — відомої дизайнерки, яка, попри сирени, дрони та відключення світла, продовжує демонструвати нові колекції, відкривати магазини й фабрики, створювати робочі місця та підтримувати економіку країни. Також ми покажемо історію героїчної Ілони Куровської — науковиці й волонтерки, яка евакуювала понад 4000 людей. На жаль, Ілона загинула на початку повномасштабної війни, коли везла допомогу в окуповані росіянами села. Автомобіль, в якому перебувала жінка, підірвався на міні. У фотовиставці ми покажемо її маму.

Історії Даші Астаф’євої також не можна залишити поза увагою. У той час як в Україні її знають усі, для європейців це стане відкриттям. Красива та гламурна модель і співачка, яка лишилась у Києві і 3 місяці чистила картоплю для ЗСУ. Також на виставці представлені історії засновниці руху «Ветеранка», працівниці ДСНС, біженки-підлітка, або ж Нони Пусіної — матері, чий син і брати добровільно пішли захищати Україну. Один із братів наразі вважається зниклим безвісти.

Я можу довго розповідати про кожну героїню, але не хочу розкривати всі деталі. Ці 22 історії — це приклад неабиякої мужності, стійкості й того, якою ми хочемо, щоб уявляли «українську жінку».

Як довго ви готували цю виставку? Як створювали портрети?

Ідея виставки виникла рік тому, коли нас запросили виступити з доповідями про права українських жінок під час війни до дня «25 листопада» (25N) — дня боротьби проти гендерного насильства в Іспанії. Загалом країна досить феміністична (у хорошому сенсі цього слова): тут жінки довго боролися за свої права й нарешті мають захист на багатьох рівнях.

Мерія Мадрида погодилася надати своє приміщення у культурному центрі «Галілео», який я просто обожнюю і так розпочалася наша робота. Фотографиня виставки — талановита співзасновниця нашої асоціації Анастасія Забіяка, саме вона концептуально оформила весь проєкт і створила всі фотографії. Зйомки проходили у Мадриді, Нікополі, Києві та ще кількох містах України.

По суті, проєкт готували протягом року силами нашої асоціації: Анастасія Забіяка, Ольга Тихонова і я.

Це не перший благодійний захід, який ви з командою Ukrainian Lives проводите в Іспанії. Я знаю, що ви зробили дуже багато з перших днів війни. Напевно, це найпотужніший благодійний фонд?

Дякую за комплімент, але українська діаспора в Іспанії насправді дуже потужна. Є багато асоціацій, очолюваних українцями, які допомагають Україні ще з 2014 року, є багато і іспанських фондів, які не лишались осторонь всі ці роки.

Звісно, це не наш перший захід, це вже третя виставка під час повномасштабного вторгнення. Перша була присвячена біженцям — «Позичені життя», друга — окупації Бородянки («Бородянка — українська Герніка»). Ми також організовували благодійні концерти.

Якщо говорити не лише про культурні заходи, то в перший день повномасштабного вторгнення ми вийшли на протест під посольство росії. А вже наступного дня почали організовувати каравани транспорту: перевезли близько 110 родин, які знайшли притулок і безпеку в Іспанії. Ми допомагали з документами, житлом, передали понад 100 тонн гуманітарної допомоги, купували генератори, рації, бронежилети, турнікети. У березні ми відкрили тимчасовий центр допомоги в місті Кослада (округ Мадрида), де забезпечували біженців речами першої необхідності до січня 2024 року. За попередніми оцінками, допомогу отримали понад 2000 сімей у Мадриді та його околицях. Над проєктом працювало близько 30 волонтерів, які допомагали всім, чим могли.

Якщо ж казати особисто про мене, то волонтерство почалося ще у 2014 році. Тоді я організувала проєкт «Від серця до серця», у межах якого ми вивозили дітей із зони АТО на реабілітацію до Мадрида.

Чому зараз ви обрали саме тему жінок?

Окрім усього вищезазначеного, у мене є ще одна особиста мета. Коротка передісторія: понад десять років тому я отримала грант на річну магістратуру в Інституті кінематографії Мадрида. І хоча в мене вже був продакшн у Києві та телевізійний проєкт за плечима, я прийняла запрошення, адже завжди любила іспанське кіно, культуру, мову. І вже у Мадриді мені пропонували різні ролі у проєктах. Я знялася в одному популярному серіалі та декількох рекламах, зокрема для L’Oréal, але з десяток ролей я відхилила. Знаєш чому? Тому що дівчині зі Східної Європи постійно пропонували ролі або проституток, або стриптизерок, або подруг мафіозі, або нелегалок із проблемами із законом. На той час вони навіть не розрізняли національності: українка, росіянка, румунка чи болгарка — усе зводилося до стереотипу про « жінку зі Східної Європи».

Я вже давно ніде не знімаюсь, але рік тому стався прикрий випадок, який показав, що такі проєкти просто необхідні. Моя подруга Роксі Марін, сестра відомого тренера Карлоса Маріна з квартету IL Divo, яка працює агентом талантів, і час від часу пропонує мені якісь проєкти, зателефонувала і сказала: «Я маю передати тобі цю інформацію, хоча мені шкода, що пропонують таке. Знаючи, чим ти займаєшся, мені навіть незручно озвучувати це, але я зобов’язана. Тобі пропонують роль у серіалі на національному телебаченні, але це роль колишньої стриптизерки, подруги кримінального авторитета…». У мене відняло мову. Невже після всіх подій в Україні, коли весь світ бачив, як українські жінки голими руками спиняли танки, банками з огірками без жодного остраху збивали дрони, героїчно жертвували життям на полях бою, все ще існують такі стереотипи? Як?! Ну як?!

Тому, хай це звучить трохи пафосно, але цей проєкт — це моя маленька цеглинка у побудові іміджу України й української жінки зокрема. Сильної, мужньої, розумної, освіченої, доброї. Жінки, про яку я хочу, щоб писали серіали.

Чи цікаво Іспанцям проблеми нашої України, ми всі хвилюємося, що люди по всьому світу вже втомилися від проблем інших.

Звичайно, втомились, однак у розмовах, я завжди відчуваю підтримку. І якби важко нам не було, ми просто мусимо продовжувати створювати подібні проєкти і говорити про біду в Україні.

А щодо українців? Ви запрошуєте їх на виставку, наскільки потужна наша діаспора в Іспанії?

Так, українська діаспора в Іспанії потужна, особливо після повномасштабного вторгнення. Багато українців, рятуючись від війни, переїхали сюди, відкрили бізнес, знайшли роботу, вчать мову. Ми, звісно, запрошуємо всіх українців, але наша головна мета — донести інформацію іспанцям та європейцям, адже наші люди й так знають, що відбувається в Україні.

Яка з жіночих історій на виставці найбільше вразила особисто тебе?

Ох, є кілька трагічних історій, які нікого не залишать байдужими. Але якщо говорити особисто про мене, то це історія моєї родини. Ми не планували цього, але в останній момент вирішили сфотографувати мою тітку Мері Джахія.

Для мене війна почалася у 6 років. Мій тато українець, а по маминій лінії я грузинка. У 1992 році мої бабуся, дідусь і тітка з однією валізкою мусили тікати із Сухумі. Вони залишили розкішний дім із виходом до моря, який будував дідусь, усе господарство й евакуювалися до Києва. Це був той самий сценарій, що і на Донбасі. Вони думали, що повернуться за місяць, але цьому ніколи не судилося статися. Від нашого дому залишилася лише одна стіночка, одна фотокартка і спогади.

Мої бабуся й дідусь померли понад 10 років тому й не побачили цей жах, який нині відбувається в Україні, а от тітка рівно через 30 років пережила страшне дежавю: знову зібрала все своє життя в одну валізу. Я разом із мамою вивезла її до себе, в Мадрид. Наразі вони вже повернулися до Києва. Звісно, втомлені, але завжди підтримують мене.

Як би важко нам не було, ми просто мусимо продовжувати створювати такі проєкти й говорити про трагедію України.

Ви плануєте розказати ці історії в інших містах Іспанії, крім Мадриду?

Так, ми хочемо розпочати з Мадриду, і протягом року показати виставку бодай ще в кількох містах, чим більше людей її побачить, тим краще. Ця виставка – це правдива частина трагічної історії, яку мусять знати і вивчати у школах.

Ти довго добивалася аби виставка пройшла в найкращій локації – як довго вона буде там представлена

Культурний центр «Галілео» — це дійсно красива локація, побудована у 1905 році. Виставка триватиме з 13 по 30 січня 2025 року.

Чому це важливо поки йде війна нагадувати про ситуацію в нашій країні?

Тому що це найбільша трагедія після Другої світової війни, яка відбувається в самому центрі Європи. Україна — це щит, а ЗСУ — титани, які тримають світ на межі Третьої світової війни і про це треба постійно нагадувати.